Роль української жінки в Запорізькій Січі

0

Підготувала
студентка групи ЕП-2
Волошинович Адріана 

 У науковій літературі та масовій суспільній свідомості культура українського козацтва — це винятково культура чоловіків. Архівні матеріали, козацькі літописи, історичні джерела, наявна наукова та художня література з історії козацтва висвітлюють переважно історію культури чоловіків. Однак і жінка у формуванні культурного простору України XVII–XVIII ст. відіграла значну роль, щоправда, здебільшого про неї мало що відомо. На мою думку, роль жінки в культурній історії козацької доби не достатньо досліджували. У більшості сучасних теоретичних концепцій та емпіричних студій, що аналізують українську культуру XVII–XVIII ст., не йдеться про ставлення до жінки в культурі українського козацтва, статусу і ролі жінки в культурному середовищі й культуротворчих процесах барокової доби.
У науковій літературі, довідниках і підручниках з історії культури України, зокрема XVII–XVIII ст., згадки про гендерне начало, наприклад, про жінку, трапляються лише зрідка, переважно в характеристиках природи української ментальності, культу Жінки, Матері, Богородиці в традиціях і архетипах етнокультури. Гендерний аналіз здійснюється здебільшого через узагальнений образ матері відомих особистостей, вірної дружини та доброї господині, учасниці українських обрядових дійств, архетипу матері-землі як прообразу Богоматері.
Одним із перших опрацював неоціненні документи запорізьких часів, архівні матеріали з історії Запорізької Січі, відомий історик, етнограф та публіцист А. О. Скальковський. У його праці «Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького» подано свідчення . Теорія та історія культури колишніх запорожців, детальний опис укладу козацького життя. Зокрема, акцентовано на козацьких звичаях та традиціях стосовно дівчини, жінки-дружини та жінки-матері, основаних на зверненнях до неписаних статутів Запорізького товариства «регул». Окремі аспекти порушеної проблеми висвітлювали й сучасні дослідники О. Кісь , О. Кривоший, котрі переважно подають історичні розвідки та яскраві факти із життя видатних жінок, які зробили певний внесок в українську історію. Культурний статус і соціокультурне значення жінки в козацькій культурі фактично ще не розкриті. На перший погляд, малопомітна в історії козацької доби жінка (матір, сестра, дружина козака), яка уособлює любов до рідної землі, душу України та завжди перебуває поряд із чоловіком в періоди великих небезпек і загроз, є важливою дійовою особою козацької культури. Водночас на статус жінки в культурі козацтва накладалося багато табу. Згідно зі звичаєм, як відзначає Д. І. Яворницький, запорожці не допускали на Січ жінок, а «привід до фортеці Запорізької Січі жінок, не виключаючи матері, сестри чи доньки, вважався в козаків кримінальним злочином, що вів за собою найсуворіше покарання». Посилаючись на А. О. Скальковського, відомий історик та етнограф констатує: звичаю безшлюбності запорізькі козаки дотримували настільки суворо, що з усіх кримінальних справ, які дійшли до нашого часу від січових козаків, є одна, яка розкриває гріх козака проти сьомої заповіді. Серед запорожців існувало повір’я, «як ледве нога жінки ступить у Січ, настане кінець життя всього Запорожжя», саме тому заборона появи жінки на Січі так ретельно зберігалася. Це вето підтримувала вагома позиція релігії.  Головним для козака було існування його славної матері — Запорозької Січі — і захист святої православної віри. В «Історії запорозьких козаків» Д. І. Яворницький наводить одну з козацьких пісень, у якій жартівливо розповідається про те, що «запорожці так мало були обізнаними в розпізнаванні жінок, що не могли відрізнити «дівчини» від «чаплі»: «Славні хлопці-запорожці Вік звікували, дівки не видали, Як забачили на болоті чаплю, Отаман каже: «Ото, братці, дівка!» Осаул каже: «Що я женихався!» А кошовий каже: «Що я й повінчався!». Проте така пісня була фольклорним перебільшенням, оскільки в кожного козака були мати й сестри, в багатьох — кохані, наречені, дружини й діти, та й в українській сім’ї жінка мала переважно домінуючий статус. А. Колодний зазначає: «…специфічні історичні умови буття українства — козаччина — виключали чоловіка на тривалий час із господарської й побутової сфер сімейного життя. Жінка доглядала за дітьми й старими батьками, вела домашнє господарство. Це посилювало її роль у збереженні родинних основ українства, його побутової культури».
Відомий релігієзнавець стверджує, що зрима матріархальність життєвого повсякдення українського народу виявилася в особливостях його релігійного світосприйняття, саме із цим науковець пов’язує поширення в Україні культу Діви Марії. Підтвердженням слів А. Колодного є зображення Богородиці на всіх чудотворних іконах тогочасної України і те, що, по суті, половина  українських церков і монастирів у XVII–XVIII ст. мала ім’я Богородиці, були «Богородичними». Православний культ Богородиці ідеалізував у духовному світі українців подружнє життя, актуалізував підхід до розуміння сім’ї як релігійно санкціонованої співдружності та, головне, — звеличування жінки-матері, що сягає глибинних основ української етноментальності й етнокультури. Пресвята Богородиця, що набула іпостасі Покрови — визнана покровителька українського козацтва. Козацька Україна своєю небесною заступницею обрала Богородицю, наділяючи її образ рисами української жінки. Іконографія Богоматері найбільше розроблена, найрізноманітніша, що відповідає етнокультурним особливостям ушанування її запорожцями, які «під покровом Богоматері… не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії» . У вигляді «козацьких Покров» спонтанно в іконописі козацької доби виникає так звана «захисна тема» , провідною в якій був образ жінки під сигнатурою Пресвятої Діви Марії. В Україні виникають церкви на честь Покрови Богородиці, яка стає символом і покровителькою козацького війська. До кінця ХVІІ ст. «вся Україна вкрилася мережею Покровських соборів i церков, i кожна мала свою храмову козацьку ікону Покрови». Водночас, світоглядну релігійність козацтва необхідно обґрунтовувати не лише войовничістю часу, а й тим, що основою ко- зацької релігійної віри є жіноче начало. Д. Чижевський зазначає: «… українська релігійність — жіноча, релігійність колективної біологічної теплоти, яка переживається як теплота містична. Така релігій- ність відмовляється від чоловічого, активного духовного шляху. Це не стільки релігія Христа, скільки релігія Богородиці, релігія матері- землі» .
Основа жіночого начала, що виявляється через надання переваги почуттям, простежується в мистецтві та фольклорі козацької доби. Усна народна творчість, лірична поезія, народна пісня та різні види образотворчості, як важливі форми духовної культури XVII–XVIII ст., були невід’ємною складовою українського побуту, пов’язаними з найвагомішими культурними здобутками українців барокової епохи. Жінка, майже щоденно, діючи у сфері мистецтва, долучалася до творення побутової культури. У своїй художній творчості українська жінка уособлювала надзвичайну красу рідної землі, віддзеркалювала віковий досвід свого народу, наповнений споконвіч- ним естетичним змістом. Через відчуття краси у своїй чутливій душі жінка передавала його в розписах, вишивці, гаптуванні, піснях. Зокрема, існує надзвичайно багатий пласт козацьких пісень. Деякі означення, які збереглися в українських піснях, указують на повноцінність світоглядного сприйняття і розвиненість жіночого начала . Це, наприклад, «сімейність» козаків, яка гармонійно співвідноситься з «любов’ю до Батьківщини», «відсутністю страху смерті», «товариськістю», «войовничістю», «хоробрістю», «стійкістю в боротьбі з ворогом», які не межують з агресивністю і жорстокістю.Усе це свідчить про фіксацію архетипу матері в українських піснях, пронизаних емоційністю, відчуттям любові, добра та краси, що є показовим для етнонаціональної свідомості та культури українського народу. У козацькі часи майже в кожній хаті співали, малювали й вишивали, і відбувалось це на гендерно-психологічній основі, яку створювала жінка, матір у сім’ї, на засадах естетизованого українського побуту, з розкриттям художніх обдарувань української жінки та дотриманням споконвічних етнокультурних традицій, з одночасним накладанням мистецьких тенденцій барокової доби.
Отже, є очевидним, що в духовній культурі українського козацтва репрезентуються різні виміри буття українців, зокрема позначаються соборні засади козацького братства, основи православ’я. Але головним чинником її формування є життєвий досвід існування етносу, що ґрунтується на жіночому гендерному началі. Звичай заборони появи жінок на Січі та популяризація безшлюбності серед запорожців не усували жінки від творення культурних цінностей, впливу на формування духовної культури українського козацтва. Жінки щодня творили її своєю працею, піснею, любов’ю, віддаючи свої сили, творчий потенціал, знання й уміння. Жіноче начало розвивало такі ознаки духовної краси української культури: доброту, милосердя, щедрість, вірність, працелюбність, дотепність, веселість, співучість — найбільші цінності життя .


Share.

Comments:

Leave A Reply

'